Учитель - не той, хто вчить, а той у кого вчаться

    Цей великий гарний птах з темним пір'ям, що міниться мідним, пурпуро­вим і зеленим металевим ви­лиском, став одним з най­цінніших трофеїв, привезе­них з Америки іспанськими конкістадорами. Індик,  який чу­дово акліматизувався в Європі, є й сьогодні окра­сою будь-якого пташника, а у смаженому вигляді — свя­ткового столу.

     Батьківщина індиків — Мексика. Давнім ацтекам не були відомі ні корови, ні вів­ці, ні кози, ні кури. Свій­ськими в них були тільки три тварини — собака (його за­любки їли), бджола та ін­дик. Останній особливо ціну­вався за кулінарні якості. Свою прихильність до ін­дичого м'яса мексиканці збе­рігають досі. Головна стра­ва їхньої національної кухні — «моле поблано», індичка, тушкована в соусі з  шокола­ду, численних спецій і ово­чів. У тутешніх магазинах можна купити фарширова­них індичок з вельми химер­ною начинкою і дуже смач­ну індичу ковбасу.

   Першим європейцем, що побачив заокеанських птахів, був іспанський мореплавець Франсиско Ернандес де Кордоба. Сталося це 1517 ро­ку на північному узбережжі Юкатану. Дещо згодом за­войовник Фернандо Кортес повідомляв в Іспанію про тисячі індичок, яких розво­дять у садах навколо пала­цу Монтесуми, одного з ос­танніх ацтекських імперато­рів.

     Незабаром    індики      були привезені в Європу. Слідом за Іспанією вони здобули ви­знання у Франції, король Франциск І мав звичку насо­лоджуватись індичатиною у присутності своїх придвор­них, яким він відламував ма­ленькі шматочки, щоб і вони мали змогу оцінити відмін­ний смак білого м'яса.

    В Англії популяризації ін­дички багато посприяла ху­дожня література, зокрема, твори поета Джона Гей та прозаїка Чарлза Діккенса, в яких її вихваляли. А у США цей птах був оточений та­кою шанобою, що видатний політичний діяч Бенджамин Франклін пропонував на­віть вмістити його — за­мість орла — на державно­му гербі країни.

    З часом, потіснивши ягня й гуску, індичка запанува­ла на європейському різдвя­ному столі як головна свят­кова страва. У багатьох країнах птицю перед Різдвом в особливий спосіб відгодову­ють, щоби м'ясо стало сма­чним і ніжним. Для цього їй дають горіхи, фрукти, ми­гдаль, родзинки та інші со­лодощі і напувають вином.

…Сучасні мексиканці називають індика «гуахолоте», словом, що походить з ац­текської мови. Іспанці — за аналогією з павичем — дали індикові ім'я «паво». Зовсім осоромились англій­ці, назвавши його «терки», тобто «турок». Вони гадали колись, що більш загадко­вої і екзотичної країни, ніж Туреччина, немає, в світі, і вважали, що всі закордонні диковинки походять саме зві­дси.

    А от у слов'янських мовах слова «індик», «індичка» і по­дібні за звучанням недвозна­чно дають зрозуміти, що цей птах прийшов до нас від індіанців (інша річ, що самих їх так назвали помилково, гадаючи, ніби Колумб від­крив шлях в Індію, а не на зовсім новий континент).

     У багатьох народів є зви­чка порівнювати з індиками людей. «Надувся мов ін­дик», — кажемо ми про пи­хату чи надміру вразливу людину. «Індик теж думав-думав — та у суп попав» — сміємося з тугодума. Є й до­шкульніше: «Індик думав-думав — та й здох»...

     А в іспанській мові побу­тує вислів «почервоніти, як індик», що означає те ж, що в нас «спекти раків». Коли дівчина, не знайшовши собі партнера, підпирає стіну на танцмайданчику, говорять, що вона «з'їла індика». «Ін­диком» іспанці називають не­доумкувату, брутальну лю­дину, а в деяких латиноаме­риканських країнах ще й «зайця», тобто пасажира, ко­трий їде без квитка.

    Як бачимо, в різних мо­вах поняття «індик» має переважно негативне заба­рвлення. Втім, негативні ри­си ми схильні приписувати й іншим свійським тваринам: осел у нас завжди впертий, баран -- дурний, свиня - брудна ненажера, кіт — во­лоцюга... Якщо вдуматись, однак, ідеться тут лише про перенесення людських вад на безвідмовних і беззахис­них тварин. Але індики, як і інші звірі й птахи, безгрішні: просто жива природа — дзе­ркало, в яке дивимося ми, люди...

В. РЄЗНИЧЕНКО.