Учитель - не той, хто вчить, а той у кого вчаться

Розпочалося все так.   Зайшла   до   редакції    газети  «Сільськ вісті» старенька, років під 80, жінка і сказала:

• Ви писали про дім з привидами, про жінку, яка відгадує думки. Приходьте до мене додому у середу між 11-ю і 12-ю го­динами, ви ще і не таке почуєте і побачите.
• Вдень? — уточнюю.
• Уденъ, удень.
• Ви не пе­ребивайте, бо мені так тяжко було  наважитися   прийти   до вас. Думаю, засміють мене в редакції, не повірять. Чекаю вас по вулиці  Київській, будинок...

I назвала будинок і кварти­ру. I найближчої середи близько 11-ї я постукав у двері (дзвінка не було). Старень­ка прочинила двері на ланцюжку.

— Заходьте. Тихесенько. Гляньте, кімната в мене лише одна, кухонька, ванна, і в квартирі я сама. Ага, загляньте до ванної. Бачите, на верхній поличц! ляльку? Помацайте, вона зовсім суха. Тепер зачиняємо ванну на гачок. Ніхто туди зайти не може. Заходимо до кімнати, сідаємо на дивані і  чекаемо...

... Ти не повіриш, шановний читачу, але рівно об 11-й я почув у ваншй (зачиненій!) хтось відкрив кран, і зашуміла і потекла вода. Глянув на господиню, вона приклала палець до вуст . Далі я почув сміх. Сміялася дівчинка, вона плюскала по воді  рученятами - так мені здалося. Мабуть, набирала у ванні воду, дзвенів дитячий сміх, у ванній щось плюскотіло ... Це не сон! Я глянув на стареньку, вона охопила голову руками і  хилилась низько - низько, глянув на годинника - 20 хвилин на 12- ту .

Мені здавалося, що старенька спить. Я підійшов до ваної і спробував відчинити двері, але вони були зачинені   ізсередини. Старенька підбігла до мене і знову притула пальця до губ, мовчи, мовляв. Ми знову сіли на диван. Нараз сміх у ванні затих, щось легенько стукнуло ...

- Тепер можна йти, - шепнула старенька, - ідіть самі, ато не повірите мені.

Я відчинив двері у ванну. Ввімкнув світло — нікого. Але ж хтось у ній та зачинявся? Квартира на четвертому поверсі, жодних отворів, хіба що душник з малесенькими дірочками — у них і мишка не пролізе.

На підлогу хтось нахлюпав води, у самій ванні води вже не було. Але видно, що вона щойно витекла звідти — стінки ще були вологі.

• Це якась нісештниця! —сказав скоріше сам собі.
• А гляньте на ляльку! —шепнула господиня.

Лялька була мокра! І штучне волоссячко, ісукенка... Було видно, що ляльку купали і поклали ось сюди, на металеву поличку.

• Ось бачите, —  зітхнула старенька,   —   ніхто   мені  не вірить.
• I таке буває щосереди?!
• Так.
• I чим би ви пояснили не диво?

—        Живу    я    тут    недавно. Мала хату в центрі міста, але її знесли, бо будували новий дім. І ось дали мені цю квартиру. До мене тут жила молода сім'я.  Кажуть, у них утопилася в морі дівчинка. Вони виїхали до іншого міста, і ось, я так собі думаю, дух дівчинки   навідується   сюди,   в  дім, де вона народилася.

—        А   чому   саме   по   середах?

—        Не знаю. Думаю, саме в ней   день   тижня   дівчинка   і втопилася. Знаете, я не вірила в так дива, і ось тобі на старість така придибенція.

—        Не боїтеся?

- Уявляєте — ніскільки. Навіть звикла: людина до всього звикає. Буває, нема води. Тоді за дверима ванної чується зітхання, а то й плач. Мабуть, нема в чому скупати ляльку. До речі, лялька ця залишилася від попередшх господарів квартири. Я хотіла викинути  її,  але якась невідома сила зупинила мене.

... Ось така історія. Я не повірив би, коли б сам не був у тій квартирі. Додам, що нею защкавилися деякі науковці і священики. І з часом ми ше повернемося до цього таемничого випадку.          

Л. Тернопіль.