Народ глибоко шанує землю і називає її: мати, свята земля, мати сира земля, годувальниця наша.
Землею клянуться, як чимось святим. Клятва землею — найвірніша і найстрашніша. Кажуть: «Розступися, сира земле», «Щоб ти зчорнів, як земля!», «Бодай ти в землю ввійшов)», «Бодай тебе земля не прийняла!». Як проклинають, то стають навколішки б'ють поклони й цілують землю. Як божаться, цілують землю і їдять грудочку землі.
Земля тримається на воді завдяки великій рибі: кожні сім років риба то опускається, то підіймається, тому бувають роки мокрі й сухі.
Землетрус буває тоді коли риба, що тримає землю, перекидається на інший бик.
Земля тримається, на двох китах: коли тримає землю самець, то літо буває сухе, бо він підіймає землю вище, а коли — самка, то знижується, і від того ріки та озера виходять з берегів, а літо буває мокрим.
Земля сходиться з небом на кінці світу: там баби, перучи, кладуть прачі на небо.
Землі не можна нічим бити, бо вона — мати, а матері не б'ють.
Не, «можна лускати зернят на землю, бо тоді земля зіпльована, і вона» плаче; нічого їй не таке тяжке, як те, що плюють.
Микола ДМИТРЕНКО,
кандидат філологічних наук.
| 