Віками в українському селі проводилися вечорниці, досвітки, попряхи, оденки... Ось, зокрема, оденки. Вони завжди проходять пізньої осені, по закінченні польових робіт. По черзі у кожної дівчини з гурту. На оденки збираються дівчата та молоді одружені жінки. Дівчата вишивають собі сорочки, блузки. Дехто потай, а то й відкрито — сорочки своїм судженим. Та найчастіше — рушники.
Рушник супроводжує людину від її народження аж до смерті. Так рушниками перев'язують кумів, коли хрестять дітей.
На заручинах і на весіллі сватів теж перев'язують рушниками. При вінчанні, коли розписуються, молоді стають на рушник, іншим пов'язують їм руки. Рушником перев'язують і найстаршого шанованого ветерана.
На рушнику ріжуть коровай і на ньому розносять скибки короваю, щоб пригостити присутніх. Коли молоді підходять до воріт, там на них чекає ослінчик, на якому розстелений рушник із хлібом і сіллю. Хата вся прикрашена рушниками, бо за кількістю і довершеністю вишивок, підготовлених до весілля, судять про працелюбність нареченої.
Рушник використовується і при будівництві хати, і при входинах до неї. Наприклад, закінчивши зводити стіни, на них кладуть букет квітів, неодмінно обв'язаний рушником. Прибрана хата і чистий рушник на похваті знак охайності та працьовитості кожної господині. Не випадково в народній пісні мати навчає дочку:
Тримай хаточку, як у віночку,
А рушничок на кілечку,
Тримай відерця всі чистесенькі
І водиці повнесенькі.
В Україні поширений звичай накривати рушником хліб на столі. Ним накривають і діжу після випікання хліба, ставлячи її під іконою на покуті.
Коли син вирушає в далеку дорогу, мати дарує йому вишиваний рушник і перев'язує ним сина через плече, бо це оберіг від лиха й знегод.
У народі існує традиція: вишиваний рушник переходить від матері до дочки і стає сімейною реліквією.
Микола ГОНЧАРЕНКО.
Поташня
Бершадського району,
Вінницької області.
| 