Учитель - не той, хто вчить, а той у кого вчаться

Обізнаний зі святковим календарем читач, очевидно, знає, що в кожному році є два однойменних празники. Це підтверджує й відоме прислів'я: «Щороку два Юр'ї і оба дурні: один голодний, а другий холодний». Перший, або весняний, Юрій збігає­ться з пробудженням приро­ди (6. V) і вважається одним з найшанованіших свят як покровитель хліборобства і скотарства. І є «зимовий Юрій», або Григорій Чудо­творець, що припадає на ос­танній день осені — 30 ли­стопада. З ним, на відміну від травневого, не пов'язано якихось значущих обрядів. У одній з колядок, що дійш­ла до нас із дохристиянсь­ких часів, мовиться:

У ситого Дмитра труба із срібла,

У святого  Юра — труба із тура.

Як затрубить святий Дмитро —

Та й покрив зимків усі гори біло.

Святий   Юрій   як затрубив, —

Усю кригу розбив і дерева розвив.

Спостережливий читач від­значить, що тут мовиться про двох Юріїв. Перший, у котрого «труба із тура», на­лежить до «холодного», у да­внину то був час, коли мис­ливці розпочинали свій сезон. Однією з найшляхетніших за­бав було полювання на турів. З огляду на великі розміри цих тварин, а отже й ущербну незахищеність їх та ви­няткову поживність м'яса, масове полювання призвело до того, що тури уже в серед­ньовіччі були майже повніс­тю винищені. Згадки про них залишилися тільки у фольк­лорних джерелах.

Але колядковий варіант про Юра, в котрого «труба із тура», дає всі  підстави вважати, що цей святий у до­християнську добу був, очевидно опікуном і наглядачем мисливців. Найповніше про це простежуємо в поліському регіоні, у давнину на Юрія тут відзначалося «свято во­вків». Як ми знаємо, саме ці хижаки завдавали найбільше клопотів селянам — напада­ли на домашніх тварин, не­рідко й на людину. Про це оповідають численні легенди, перекази, казки, бувальщини.

Під час експедиційних ман­дрівок на Поліссі мені по­щастило записати кілька оригінальних способів відлову вовків. Усі вони пов'язані з «холодним Юрієм». Напере­додні свята селяни на околи­цях поселень викопували гли­бокі круглі ями, вправляли посередині стовпа, а зверху на ньому прив'язували по­рося чи гуску. Верхній отвір ями прикривали дерев'яним кружком, який, коли на ньо­го стати, перехилявся, і звір тут же падав у пастку. За ніч могло потрапити до неї кілька хижаків. Звідси й при­слів'я: «І порося ціле, і вовк у ямі».

Крім того, були в ужитку й інші пристрої. Робили з колотого дерева круглу ого­рожу, в яку поміщали поро­ся, а навколо ще одну. Між обома тинами мала бути не­величка відстань. У зовніш­ньому частоколі прилаштову­вали дверцята, які відчиня­лися лише всередині. Зачувши поживу, вовк заходив через отвір і, обійшовши дов­кіл, мимоволі прикривав хві­ртку. Таким чином хижак потрапляв у пастку.

У народі вважали, що на «зимового» Юрія вовки впе­рше збираються в тічки і про­водять свої шлюбні ігриська аж до Йордані (19. 1). У цей час вони особливо небезпе­чні. Тому селяни намагалися остерігатися зустрічі з хи­жими зграями. Легенду про один  такни випадок я запи­сав на Ровенщині.

Якось один гончар віз на ярмарок продавати свої виро­би. Дорогою серед лісу його застала ніч. З усіх боків чу­лося тривожне виття вовків, котрі на Юрія відзначали своє свято. Щоб відігнати вовків, чоловік узяв глечика й погукав у нього різними голо­сами.

Тут же з'явилося кілька вовків.

—   Чого ти нас кликав? — запитав найстарший звір.

—. Я вас не кликав,.— відповів гончар. — Я лишень звірів одганяв...

—   Але ж ти не людським, а вовчим голосом кричав, оскалив зуби вовк. — Пішли з нами!

Путівникові нічого не ли­шалося, як підкоритися нака­зові.

Невдовзі він опинився серед лісу на великій галявині, де горіло багаття й побі­ля нього грілися вовки.    Се­ред них був і чоловік з дов­гою бородою.

—   А тепер розказуй,    —звернувся до гончара старий, —  навіщо    ти кликав    моїх братів?

Чоловік розповів йому все, як було. Тоді бородань мо­вив:

—   Оскільки    ти порушив наш спокій, то мусиш почастуватися вовчою їжею,    щоб стати членом нашого   товари­ства, — і, наклавши в миску конини, подав гончареві.

Путівник відмовився, по­силаючись на те, що він не їсть конячого м'яса.

Старий знову нагадав:

—   Але   ти порушив   наш спокій, мусиш те спокутувати. Коли ж відмовляєшся од на­шого звичаю,  то вовки     з'ї­дять твого коня або тебе...

Чоловік, бачачи безвихідь, почав слізно проситися, що він бідний, має велику роди­ну й маленьких діточок. Вов­ки порадились і вирішили одпустити мандрівника, але коняку таки загризли. При цьому наказали горопасі, щоб він оповістив людей, аби ті На холодного Юрія ніколи не турбували вовків, бо «то їхнє свято».

Не зайвим буде нагадати, що з Юрієм пов'язана до­сить відома в історії дія, яку зафіксувало прислів'я: «Ось тобі і  Юр'їв день», у XV—XVIII століттях у межах Ро­сійської Імперії селянам до­зволялося протягом двох (один до Юрія, а другий піс­ля нього) тижнів вільно пе­реходити до нових землевла­сників. На Україні це побу­тувало лише на Чернігівщині. Згодом це право Катерина II (1783 рік) ліквідувала.          

За народним календарем цим святом визначали пого­ду. «Який день на Юрія, — казали, — така й зима».

Василь СКУРАТІВСЬКИИ