Учитель - не той, хто вчить, а той у кого вчаться

    Дівчина неодмін­но повинна була ви­шити майбутньому чо­ловікові сорочку. Ту сорочку вона могла ши­ти задовго до весілля,  ще навіть не знаючи, хто її носитиме. Ви­шивала, але не зшива­ла. Як молодий вияв­лявся міцніший — до­точувала клинки, як ву­тліший — врізала.

     Бралася за ту робо­ту наперед, бо казали, коли вже є готова со­рочка, то Бог швидко й милого пришле.

     Весільна сорочка бу­ла особливою. В якій вінчатися, в такій і кінчатися. Отож вона зберігалася до самої смерті і з дня весілля більше не одягалася. Так і сорочка молодої - вбиралася в день ве­сільний і в день послідній.

    Щоб дівчині надба­ти сорочок, треба було докласти чимало зу­силля. Посіяти коноп­лі. Повисмикувати із землі стебла й поскла­дати їх у пучки. Пучки опустити на дно річки, щоб коноплі вимокли. Потім їх сушили на бе­резі, били баталевом, терли на терлиці, чустрили на чустрицях. Напрядені нитки золи­ли (випарювали в по­пелі), білили. Висуше­ні, звивали у клубки, снували, ткали і полот­но знову вибілювали на сонці... Дівчина ма­ла все це робити са­ма, інакше судженого відіб'ють. Сорочок ма­ла мати сім на носіння (з грубілого .. полотна) і сім — на держання (святкові).

    Коли під час весілля привозили скриню до молодого, то кожну сорочку дружки несли через двір: демонстру­валося рукоділля. Узо­ри не позичалися і не повторювалися. Бо ж не можна позичити чу­жу долю: візерунки кодували в собі свою символіку. Дівочі со­рочки вишивалися чи вимережувалися білим шовчиком, до жіночих додавався рожевий та жовтий. А вузенькі ві­ночки на буденних сорочках могли витися рі­зними кольоровими нитками.

    Перші сорочечки на­зивали льолями. Дити­на до дев'ятирічного віку — в льолі. Льо­лю не можна було під­перізувати, щоб не бо­ліло всередині. І льо­ля ніколи не мала ко­мірця — щоб вільно слалася дорога дити­ні. Хлопчикам від де­в'яти до дванадцяти-тринадцяти років ши­ли сорочки з невисо­ким комірцем-стоячком, який обов'язково ви­шивали, щоб радніше дорослі поміж себе хлопця приймали.

    Першу сорочку з но­вого полотна одягали на збитий з двох кіл­ків хрест: щоб не мог­ло до них, до прядива зло пристати. Сороч­ку, яку готувала дівчи­на в дарунок майбут­ній свекрусі, перед вишиванням вибілюва­ла в солоній воді, аби «сльози за нею не тек­ли».

    Дочка ніколи не одя­гала маминої сорочки, щоб не повторювались у долі мамині біди. З сорочки своєї не дава­ли дівчата зачинати узору, щоб не пішла за водою судьба.

    Коли жінка когось дуже чекала з далекої дороги, то починала шити тому сорочку: во­на притягувала додо­му, допомагала обми­нати небезпеки.

    Сорочка — мовби пласт, що оберігав лю­дину і захищав її від зла. Вона не позичала­ся, не бралася з чу­жого плеча, не прода­валась. Були ще такі прикмети. Якщо дощ намочить уперше вдяг­нуту сорочку — на ба­гатство. Якщо сорочку прогризли миші -  на тяжку слабість у но­гах. Якщо сорочкою за­чепився і роздер поли — стережися, щоб не зганьбитися...

Гарафина МАКОВІЙ.