Усе, що росте, усе, що цвіте, недарма земля-матінка породила. Так вважали наші предки. Свято ставилися вони до всього живого і кожну рослинку робили другом свого дому, своїх дітей. То були маленькі скарби духовності, що вчили народної мудрості, оберігали людину від розпачу, коли приходила велика скрута, і розраювали в щоденній життєвій буденності.
ТОПОЛЯ... Скільки про неї пісень складено! Згадаймо з дитинства відоме, Тарасове:
По діброві вітер вис.
Гуляє по полю.
Край дороги гне тополю
До самого долу...
Тополя здавна вважалася на Україні символом дівочої краси та вірності. Колись тополі висаджували на узбіччях доріг. Мандрівний чоловік, забачивши тополю, неодмінно згадував дружину, донечку і прискорював ходу, бо тепла згадка примножувала сили. Тополя із символу дівочої краси переростала на символ рідної землі, батьківщини.
Був звичай садити тополю, коли народилася дівчинка. Щоб дівчинка росла стрункою, треба було навесні, коли з'являлися перші листочки, ранесенько, приходити до тополі й обнімати її якомога вище. Дівчинці тополя здоров'я додавала. Тепер медицина підказує, що то не магія, а реальність: у травні тополині бруньки, розпускаючись, виділяють корисні фітонциди з ефірними оліями (вони, до речі, вбивають збудників дизентерії і черевного тифу, посилюють еластичність серцевих судин), позитивно діє на психіку і запах смолистих речовин.
На Івана Купала був звичай «водити тополю». Високу на зріст вродливу дівчину вбирали у вінок з тополиного листя й ходили по селу, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля,
Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітроньку не піддавайся...
Славилися краса, чистота почуттів і вірність, осуджувалося вітрогонство.
Надія ГРЕЧАНЮК, вчителька.
с. Неполоківці
Кіцманського району
Чернівецької області.
| 