Шанували діди-прадіди наші кожне деревце, кожну бадилинку. Собі в поміч брали їх. Щоби здоров'я — тілесне й духовне — не вибувало...
ВЕРБУ наші предки вважали найбільш Богом благословенним деревом. Прихід Христа перед Великоднем у Єрусалим вітали пальмами. У нас пальму замінила верба.
Верба в народі символізує мудрість, терпеливість, злагоду. Про неї складено дуже багато пісень, і більшість їж — журливі. Ніби верба, як добра і мудра матінка, вміла брати з собою від людини всіляке горе та всіляку журбу. Згадаймо пісню: «Кучеряві верби на пліт похилились, молоді козаки, чом ви зажурились?».
Є прислів'я: «дівка, як верба, де посадиш, там і прийметься». І коли дівка виходила заміж, вона край городу садила вербичку із своєї родової верби. З верби робилася колиска, щоб немовля добре спало. Коли дівчина мила у відварі з вербового листя коси, мудрості та розсудливості їй додавалося. Вербовим листям, настояним на молоці, личко протирала, щоб світилось, як сонце. Зільницю, в якій золили сорочки, теж робили з верби — тоді тіло кріпло.
Перше побачення молоді старалися мати коло верби. Це, казали, «аби між молоду пару щось лихе не впхалось». А старій людині вербові листочки клали до купелі, щоб кості не ломило.
Вербове гілля клали під свиню, коли поросилася, щоб поросятка були здорові.
Болить голова — притулися до верби, — на себе перебере. Підходь до неї зі словами: вербичко-сестричко, стань на поміч...
Гарафина МАКОВІЙ,
вчителька народознавства.
| 