Учитель - не той, хто вчить, а той у кого вчаться

    Найкращою оздобою голо­ви дівчини, стверджує автор дослідження «Звичаї нашого народу» Олекса Воропай, є вінок. Плели їх з маку, синіх волошок, чорнобривців, дикої рожі...
 

       Богородичні свята здавен шанувалися в нашому народі. Чи не найбільшим з-поміж них є Успіння Богоматері, ін­ша назва — Перша Пречиста (28 серп­ня). Перша — бо їх осінньої пори від­значають три, що люд наш кмітливий зафіксував прислів'ям: «Перша Пречис­та жито засіває, друга — дощем поли­ває, а третя — снігом покриває». Отож, із Першої Пречистої починали сіяти озимі. Хлібні жнива на цю пору вже авершувались, у садках дозбирували  фрукти (крім зимових сортів), Успінню передує двотижневий піст, а після ньо­го надходить «молоде» бабине літо, котре триває до 11 вересня. Існує прик­мета: якщо воно порадує погодою, то від «старого» бабиного літа (11—21 ве­ресня) гарної погоди не жди...
 

       Віками в українському селі прово­дилися вечорниці, досвітки, попряхи, оденки... Ось, зокрема, оденки. Вони завжди проходять пізньої осе­ні, по закінченні польових робіт. По черзі у кожної дівчини з гурту. На оденки збираються дівчата та молоді одружені жінки. Дівчата вишивають собі сорочки, блузки. Дехто потай, а то й відкрито — сорочки своїм судженим. Та найчастіше — рушни­ки...
 

     Коли Пресвятій Богородиці сповнило­ся три роки, її батьки Іоаким та Анна, сповнюючи дану Господові обітницю, привели дитину до храму Божого, щоб присвятити її служінню Господу. На відзнаку цієї події — Введіння Бого­родиці до храму — і відзначають хрис­тияни 4 грудня свято Введіння (чи Вве­дення, Видіння)...

 

     Усе, що росте, усе, що цвіте, недарма земля-матінка породила. Так вважали наші пре­дки. Свято ставилися вони до всього живого і кожну рослинку робили другом свого до­му, своїх дітей. То були маленькі скарби ду­ховності, що вчили народної мудрості, обері­гали людину від розпачу, коли приходила ве­лика скрута, і розраювали в щоденній життє­вій буденності...
 

         Коли традиційно свято Різдва є найбільшим у західних хрис­тиян, то в українських звичаях віл часу ІІрийняття християнства найважливішим святом року е Ве­ликдень: природа воскресає, пробуджується до нового животворчого циклу, нагадуючи людині про її ча­сом занадто міцно приспані сили, і вселяє чи не в кожну душу Віру, На­дію і Любов... Недарма навіть у щед­рівках звучать весняні мотиви, поєд­нуючи в нерозривне коло народжен­ня і воскресіння.

 

        Весілля — завжди велика подія     в житті людини. Мабуть, саме тому в усіх країнах його справляють весело й святково. У всіх націй і народностей нашої багатомовної планети, крім звичайного та золотого, відзначаються  й інші весілля.
 

      Обізнаний зі святковим календарем читач, очевидно, знає, що в кожному році є два однойменних празники. Це підтверджує й відоме прислів'я: «Щороку два Юр'ї і оба дурні: один голодний, а другий холодний». Перший, або весняний, Юрій збігає­ться з пробудженням приро­ди (6. V) і вважається одним з найшанованіших свят як покровитель хліборобства і скотарства. І є «зимовий Юрій», або Григорій Чудо­творець, що припадає на ос­танній день осені — 30 ли­стопада. З ним, на відміну від травневого, не пов'язано якихось значущих обрядів.
 

    ХАТА мала бути обо­в'язково обернена вік­нами та дверима до со­нця, аби висвічувалося з неї усіляке зло.
 

      Чи випадково лю­ди, котрі вирушали в подорож чи переселялися в інші краї, брали із собою жменьку рідної землиці, розсипали її біля порога нової хати, або й носили на грудях? Ні, не випадково. Вони .свято вірили, що земля допоможе на чу­жині подолати журбу за батьківщиною, приско­рить заживлення ран і навіть «рятує від смер­ті.